Життя для народу
© Б. Й. Пташник, 1991
Микола Андрійович Чайковський — це наша історія і разом з тим наша сучасність. Здається, ще зовсім недавно студенти слухали його змістовні лекції, а колеги по роботі були свідками його невичерпної енергії, невтомного творчого пошуку, розмаїття інтересів, активної участі у громадському житті. Вже перебуваючи на пенсії, в 1967 та 1969 pp., він виступає перед студентами із спогадами про своїх соратників — видатних українських математиків Володимира Левицького та Мирона Зарицького, робить ґрунтовну доповідь «Розвиток математики у Львівському університеті від початку його заснування». У 1968 p. він виступає з доповіддю про науковий доробок і громадську діяльність видатного українського фізика Івана Пулюя на науковій конференції, присвяченій його пам'яті, що відбулася у Львівському університеті.Народився Микола Чайковський 2 січня 1887 р, у Бережанах, невеличкому повітовому містечку Східної Галичини (тепер Тернопільської області), де його батько довгі роки був адвокатом, займаючись одночасно письменницькою роботою та віддаючи чимало часу громадській діяльності. Мати Миколи, Наталія Гладилович, працювала вчителькою. Навчався М. Чайковський в Бережанській початковій школі, а потім в Бережанській гімназії, яку закінчив з відзнакою у 1905 р, В гімназії, крім рідної мови, вивчав німецьку, латинську, грецьку, а приватне — французьку. Математикою почав цікавитися уже в молодших класах, коли, граючись циркулем, відкрив відому ще в Х ст. істину, що сторона правильного семикутника, вписаного в коло, наближено дорівнює половині сторони правильного трикутника, вписаного в те ж коло. Великий вплив на розвиток математичних здібностей М. Чайковського мав учитель математики Т. Цвойдзінський, вихованець Берлінського університету, який часто займався з Миколою, допоміг йому засвоїти багато розділів вищої математики.
Але не тільки математикою захоплювався Чайковський у гімназії... У сім'ї Чайковських було семеро дітей, які жили у злагоді та дружбі. Микола був найстарший, тож він і був, за його висловом, «заводієм усіх пустощів і забав». Спочатку це були звичайні дитячі забави, але коли в 1893 p. до Бережан приїхав мандрівний театр «Руська Бесіда», всі діти «загорілися» театром, й пізніше Миколі (якому не було ще десяти років) довелося писати різні театральні п'єси.
У великій пошані в родині Чайковських була музика. Батьки грали на гітарі та з малих років залучали до музики дітей. Двоє старших синів разом з батьком співали під акомпанемент гітари популярні українські пісні «Ой пущу я кониченька в саду», «Закувала та сива зозуля», «Ой наступила та чорна хмара» та інші.
При співучасті Андрія Чайковського та відомого українського композитора і диригента Остапа Нижанківського в Бережанах було відкрито хорове то вариство «Бережанський Боян», яке стало центром культурно-освітнього життя. Деякий час у «Бережанському Бояні» працював відомий композитор Денис Січинський.
Спів у гімназії був факультативним предметом: його вели керівники Бережанських хорів. Але підготовкою до концертів керували самі учні. Коли М. Чайковський навчався в двох останніх класах гімназії, диригентська паличка перейшла до його рук. Відтоді любов до музики та рідної пісні ніколи не покидала його. Уже будучи відомим математиком, він у складі Української республіканської капели під керуванням талановитого українського композитора і диригента Олександра Кошиця вирушає в 1919 p. в концертну подорож по Європі, де виконує обов'язки адміністратора хору. Капела побувала в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Англії, Німеччині. Про цю подорож М. Чайковський згадує у газетній статті, присвяченій 90-річчю від дня народження О. Кошиця: «...Мені довелося бути свідком виступів О. Кошиця за кордоном, коли його хорова капела гастролювала по країнах Європи. Мета цієї подорожі була досить-таки химерна, однак виступи хору під керівництвом прекрасного диригента залишили в моїй пам'яті незабутні враження. Це був воістину тріумфальний рейд української пісні по світу... О. Кошиць умів зачаровувати весь колектив, накидати йому свою волю й добувати з нього все, що хотів. Він диригував руками, пальцями, очима; співаки розказували, що він їх просто гіпнотизував: вони бачили тільки його великі очі, які говорили все. Хор звучав як ідеально настроєний чотириструнний інструмент, на якому він один умів грати». (* Талант диригента: До 90-річчя від дня народження О. Кошиця//Літературна Україна. 1966. 14 верес.)
Щира дружба єднала Чайковського з відомим українським композитором і диригентом професором Миколою Колессою.
Із гімназії Микола Чайковський виніс ґрунтовні знання з української літератури, був обізнаний зі світовою класикою. Його вчителями були видатний український письменик Богдан Лепкий та відомий мовознавець Іван Зілинський, які згодом стали професорами Краківського університету. У спогадах "Мої Бережани" (** Жовтень. 1969. № 8.) М. Чайковський писав: «Я змалечку жив серед книг; вони стали для мене свого роду святістю. У батька була велика бібліотека — майже вся українська література, правда, її тоді не було ще занадто багато. Крім цього, було в нас чимало польських, німецьких та російських книг». В гімназії Чайковський брав участь у таємному гуртку, де учні займались вивченням української історії й літератури, а також цікавилися суспільними проблемами.
Великий інтерес М. Чайковський проявляв до фізики та астрономії. Ще навчаючись у гімназії, він пише свою першу науково-популярну роботу «Сонячні та місячні затміння», яка була надрукована в 1905 p. в журналі «Руска хата».
Після закінчення гімназії Микола Чайковський їде до Праги, де вчиться в Німецькій вищій технічній школі, а згодом в університеті; повністю віддається вивченню улюблених предметів — математики і філософії. У Празі Чайковський знайомиться з місцевою українською громадою, зустрічається із своїми видатними земляками, уродженцями Західної України, яким не судилося працювати на рідній землі,— згаданим вище фізиком Іваном Пулюєм та всесвітньовідомим біохіміком Іваном Горбачевським. Пройде більше ніж півстоліття, і Чайковський виступить із спогадами про цих вчених, які залишили глибокий слід в історії нашої науки і техніки. «Я з великою приємністю згадую,— пише він,— що, проживаючи в Празі в 1905—1906 pp., гостював кілька разів у обох наших видатних учених; такі відвідини були прийняті загально, бо ж українська колонія в Празі була доволі малочисельна. У професора Пулюя познайомився я з сестрою Лесі Українки Ольгою, дружиною видатного українського діяча Михайла Кривинюка. Був я знайомий теж з найстаршою дочкою Пулюя, піаністкою Наталкою, але як молодий студентик не мав відваги «крутитися» біля дочки видатного професора. Вона вийшла заміж за композитора Василя Барвінського. У Горбачевських бував я частіше. Іноді в літні післяобідні години гуляв з професором та його двома дочками, Ольгою і Асею, по чудових передмістях Праги». (* Чайковський М. Варті пам'яті і шани // Молодь України. 1968. 11 трав.)
Празький Німецький університет не задовольнив сподівань Чайковського, і через рік він перейшов на філософський факультет Віденського університету, в якому провчився три роки. Останній рік навчання М. Чайковського проходив у Львівському університеті. У Відні він слухає лекції з математики, фізики, астрономії, працює у фізичній лабораторії, багато часу віддає громадській роботі. В той час Віденський університет був найбільшим в Австрії та одним із найбільших університетів у Європі. З глибокою повагою Чайковський згадував про високий рівнень викладання математики в цьому університеті, про блискучі лекції професора Ф. Мертенса, відомого знавця теорії Галуа (* Еварист Галуа (1811—1831) у віці двадцяти років віддав життя за Французьку республіку. За тридцять годин до смерті він написав декілька сторінок алгебраїчних рівнянь, які зробили його одним із найвидатніших математиків. усік часів.), під керівництвом якого він виконав дисертацію з вищої алгебри на тему: «Про рівняння степеня р 2».
У Відні М. Чайковський стає членом українського студентського товариства «Січ», у якому за три роки був секретарем, заступником голови, головою. 1908 р. товариство «Січ» святкувало 40-річчя свого існування. Ця дата була відзначена виданням ювілейної книги—«Альманах Віденський», до редакції якої входив М. Чайковський. В цьому альманасі Чайковський надрукував свою першу роботу з математики «Розвій чисельних систем в історії людської культури», яка поклала початок плідній праці вченого в галузі математики та її історії, методики викладання математики, розробки української наукової термінології, бібліографії математики, розвідок з історії української науки та культури.
Працював Чайковський також в українському прогресивному робітничому товаристві «Поступ» і один рік був його секретарем; виступав у ньому з лекціями, а один раз брав участь у театральній виставі за п'єсою «Майстер Чирняк» Івана Франка.
Весною 1911 p. Чайковський успішно захистив у Віденському університеті дисертацію і здобув ступінь доктора філософії, а через рік склав іспит на звання вчителя математики і фізики середньої школи. В цей час він займається популяризацією математики та її історії на сторінках місцевих українських журналів, веде активну наукову роботу як член НТШ.
У 1910—1929 pp. викладає математику в середніх школах Галичини — у Львові, Тернополі, Раві-Руській, очолює приватні гімназії в Яворові та Рогатині.
16 червня 1912 p. Микола Чайковський одружується з Наталією Іларіонівною Тунівною, а незабаром отримує від австрійського міністерства освіти стипендію для наукового відрядження до Берліна, куди виїжджає разом із дружиною. «Берлінський виїзд,— писав він,— був наче продовженням нашої пошлюбної подорожі». Академічний рік у Берліні проводив разом із другим міністерським стипендіатом психологом Степаном Балеєм з Тернопільщини, своїм давнім знайомим, який згодом став доктором філософії й медицини, членом Польської Академії наук, а з 1927p.— професором Варшавського університету.
1918 p. гетьманський уряд України заснував у Кам'янці-Подільському університет, до якого були запрошені у жовтні 1918 p. четверо молодих учених-галичан: історик Іван Крип'якевич, хімік Юліан Гірняк, фізик Володимир Кучер і математик Микола Чайковський. Однак тільки один Чайковський аж у січні 1919 p. (у зв'язку з воєнними подіями в Галичині) зміг приїхати до Кам'янця-Подільського; троє інших вчених залишились у Львові, обложеному польською армією. У лютому 1919 p. М. Чайковський як приват-доцент новоствореного університету почав читати лекції з вищої математики. «Я можу з великою гордістю сказати,— згадував він пізніше про цей період діяльності,— що був другим, хто викладав вищу математику українською мовою; першим був Михайло Пилипович Кравчук у Києві...»
Після дворічної мандрівки по Європі з хором Олександра Кошиця Микола Чайковський в 1922—1924 pp. читає курси вищої математики у Львівському таємному українському університеті. У «Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ» він друкує свої роботи: «Метациклічні рівняння та їх групи» (1910 p.), де перший у слов'янському світі дає виклад теорії Галуа; «Методи Ерміта інтегрування вимірних функцій» (1910 p.), «Причинок до теорії стіжкових перекроїв» (1912 р.), «Студії з теорії конгруенцій» (1913), «Фелікс Кляйн, некролог» (1926 p.) та інші. В той час постає в усій складності питання про необхідність розробки української математичної термінології. У рефераті «Діяльність математично-природописно-лікарської секції НТШ та її директора і редактора перших 25 томів «Збірника» д-ра Володимира Левицького», виголошеному на ювілейному засіданні секції 3 квітня 1927 p., М. Чайковський, згадуючи перші кроки роботи секції, писав: «До того часу в ділянці математично-природничих наук, крім шкільних підручників та кількох популярно-наукових розвідок, не було в нас нічого; отже треба було класти підвалини до власної наукової літератури, до наукової праці на рідній мові».
Поряд із суто науковими дослідженнями з математики Чайковський приділяє багато уваги питанням української наукової і, зокрема, математичної термінології, а також підготовці підручників з математики українською мовою. Результатом цієї праці були:
«Чотирицифрові таблиці логарифмів і тригонометричних функцій» (у співавторстві з відомим українським фізиком, дійсним членом НТШ Володимиром Кучером), які витримали чотири видання (1917, 1920, 1923 і 1931 pp.), «Систематичний словник української математичної термінології» (1924 p.), «Тригонометрія, підручник для середньої школи та для самоосвіти»(1921 p.), «Алгебра, підручник для середньої школи та для самоосвіти» (том 1, 1925 p., том II, 1926 p.).
26 травня 1923 p. M. Чайковський виступає на II Загальному з'їзді українських інженерів і техніків у Львові з рефератом «Завдання української наукової й технічної термінології», який був надрукований в 1924 p. у Празі в журналі «Нова Україна». Основні положення цієї роботи є актуальними і на сьогоднішній день. Процитуємо деякі з них:
«Говорити широко про вагу й потребу української наукової термінології — річ цілком зайва. Легко прийти до переконання, що добра й одноцільна наукова термінологія необхідна для існування національної культури так само, як одноцільна літературна мова та однопільний правопис. Ще більше: можна з деяким правом твердити, що для розвитку нашої науки термінологічна справа багато важніша...
Не раз доводиться нам чути, що справу термінології з обсягу стислих та прикладних наук треба вирішити принципово. Одні кажуть, що всі наукові терміни треба вживати так, як вони прийнялися в інших європейських мовах; зате другі раді б конче кожне слово за всяку ціну перекласти на українське.
Поборюючи інтернаціоналізаторів нашої наукової мови, ми далекі від того, щоб підписатися під другою крайністю: перекладанням кожного терміну, без виїмку, на українське. Ця вимога при ближчій застанові покажеться теж неможливою. Не кожний термін дається перекласти... До того багато чужих слів здобуло собі в нашій мові право громадянства, й ми зовсім не маємо потреби їх викидати...
Термінологія ніколи не може бути твором одної людини; вона мусить вийти як вислід спільної праці всіх фахівців, що потребують тієї термінології, разом із знавцями живої мови, які помагають їм узгіднювати термінологію з рештою живої мови. Повинно повстати на всіх землях України разом із еміграцією велике термінологічне об'єднання, метою якого було б зібрати народні термінологічні матеріали й доповнити їх новими.
Попри те не вільно нам забувати, що вся наша праця по цей бік Збруча може мати тільки підготовчий характер. Нам не вільно вирішувати такого важливого питання, як термінологія. Бо поза ризькою лінією живуть люди, які теж покликані до цього діла, й їхнє слово теж мусить тут заважити; а ми знаємо, що в багатьох велико-українських установах іде гаряча праця в тому напрямку. Якби ми наважилися створити на власну руку нашу власну західно-українську наукову мову, то тим тільки спричинились би до дальшого роз'єднання великої нації; замість усіма силами йти до її зближення та остаточного злиття в одну цілість».
Маючи значні наукові здобутки в галузі математики та неабиякий педагогічний хист, M. Чайковський, однак, як українець в умовах панування польського шовінізму у Східній Галичині не міг мріяти про роботу у вищій школі на рідній землі. Працюючи в 1924—1929 pp. у приватних українських гімназіях, він терпів усякі політичні утиски влади та постійні матеріальні нестатки.
Листуючись із київським професором математики Михайлом Кравчуком, Чайковський з радістю сприймає інформацію про можливості, які відкрилися для розвитку української національної культури і науки на Радянській Україні, мріє про переїзд на Велику Україну. У своїх листах М. Кравчук заохочує його до цього. В 1929 p. здійснилось бажання М. Чайковського переїхати до Радянського Союзу. Про цю подію він так писав у своїх спогадах:
«Після того, як я побував кілька місяців у Кам'янці на Поділлі, мене завжди тягло на Велику Україну. Своєю роботою в Галичині я не був задоволений. Я працював 5 років на посаді директора приватної української гімназії, що її утримувало товариство «Рідна школа», спершу в Яворові, потім у Рогатині. Адміністративної роботи я не терпів; виховна робота давала мені деяке вдоволення, але я прагнув чогось іншого — тягнувся до наукової роботи. Громадської роботи мав я теж удовіль: ми з учителем історії в Рогатині Юліаном Каменецьким та ще кількома товаришами і деякими старшими гімназистами* розпочали широкий протиалкогольний рух серед молоді цілої країни і мали деякі видні результати.
(* Одним із цих гімназистів був Ярослав Коваль, який проживає зараз у Львові, відомий фотограф, людина щирої душі, широкої ерудиції та енциклопедичних знань, збирач і популяризатор матеріалів про видатних діячів науки та культури західних областей України; організатор народного музею в його рідному селі Цінева, що на Івано-Франківщині.Проте працювати в українській приватній гімназії в умовах панської Польщі було надзвичайно важко; над гімназією постійно висіла загроза арештів учителів і учнів. Досить було невеликої провокації, підкинення якоїсь протидержавної брошури — і сотні молодих залишались без змоги отримувати освіту... Такі були причини, які спонукали мене дивитись на Схід. Реалізувати свою мрію вдалося мені в 1929 p., коли одеська українська громада звернулася до мене з пропозицією, щоб я туди приїхав на вакантну посаду професора математики в Інституті народної освіти, що звільнилася після смерті проф. Шатуновського...
У цьому селі, в батьківській хаті Я. Коваля, часто відпочивав із дружиною М. Чайковський, якого з ним пов'язувала щира дружба до останніх днів життя.)
Батько дуже добре розумів мене, ніколи не нав'язував мені своєї волі. Коли ми виїжджали на Радянську Україну, він побоювався цього — у нас про «більшовицьке царство» ходили якнайжахливіші чутки — але не заявляв свого протесту».
Активно підтримував Миколу Чайковського в його намірі переїхати за Збруч молодший брат Андрій, член Комуністичної партії Західної України. Про перший рік перебування сім'ї Чайковських в Одесі довідуємось із спогадів дочки вченого Катерини Чайковської (журналіст за професією, проживає в м. Каневі), де, зокрема, вона пише: «Тоді батькові було 42 роки, був у розквіті фізичних і творчих сил, в перспективі була цікава й бажана робота у вищому учбовому закладі на Великій Україні, куди завжди линули думки всіх галичан... Батько багато працював в Інституті народної освіти, читав лекції по-українськи, а на німецькому відділенні (були ще тоді такі!) — по-німецьки».
Через рік Чайковський бере активну участь в організації нового фізико-хіміко-математичного інституту, де призначається першим завучем. У стінах цього інституту, що готував викладачів вузів, близько трьох років проходила його основна діяльність.
Напружена організаторська, викладацька та громадська робота в Одесі не завадила Чайковському займатися і наукою. В цей період він публікує в академічному журналі статті «До теорії дискримінанта алгебраїчного рівняння» (1932 p.), «Про зчисленність множини раціональних чисел» (1932 p.), видає цінну для історії вітчизняної математики «Українську математичну наукову бібліографію» (1894—1927 pp., 1930 p.); у республіканській комісії під головуванням академіка Кравчука бере участь у розробці проекту українського термінологічно-фразеологічного математичного словника, готується до організації праці над математичною частиною Української Радянської Енциклопедії.
Про свою діяльність в Одесі Чайковський із захопленням пише в листах на Галичину. В одному з них, зокрема до Володимира Левицького, датованому 16 червня 1932 p., читаємо: «Насамперед хочу висловити свій жаль, що у Вас складаються так несприятливо обставини, що культурно-наукове життя через фінансову кризу мусить майже зовсім завмирати. Це тим більший контраст до нашого тутешнього життя. Коли ми тут аж задихаємося в роботі й не можемо впоратися з нашими завданнями на час, бо мало в нас культурних сил, у Вас — культурне безробіття... Роботи в мене, як і у всіх нас, більше як треба. Та нічого не поробиш; такий час, що треба зробити всю цю роботу, якої він вимагає. Але при цьому десь і енергія і охота знаходиться, так що не раз навіть дивуєшся, як можна дати ради і всім тим лекціям і роботам поза ними. Моя головна робота тепер — поза лекційною — переважно літературно-підручникова: недавно віддав рукопис «Стінних таблиць до вищої математики», які вивішувано б на стіну під час лекцій, як це роблять географи з картами. Віддав також переклад першої частини Кляйнової «Елементарної математики», додавши до неї багато різних історико-бібліографічних коментарів. Редагую переклад Кляйнової «Теорії функцій». На спілку з Кравчуком складаємо підручник вищої алгебри. Накінець, з колективом авторів складаємо велику «Робітну книжку із математики для Інститутів соцвиху» (тобто соціального виховання — інститути готують викладачів для старших груп семирічки, а тепер будуть готувати також і вчителів десятирічки та технікумів)... Ця книжка має охопити всю математику; назва «робітна» відноситься до того, що вона не матиме чисто підручникового характеру, лише буде заставляти студентів до самостійної роботи,— тобто буде одночасно й задачником. На мене припало розробити більшу частину аналізу (теоретичну, мої помічники мають займатися практичними завданнями), алгебру та основи арифметики; крім цього, прийдеться мати головну редакцію всього.
Мабуть, досить роботи, як на одну людину. Та я дуже радий, що якраз стільки роботи на мене припало, бо в нашій бідній Галилеї прийшлось би було мені займатись й надалі дрібничковою роботою в гімназії. Я ніколи не нарікаю, що знайшов у собі стільки відваги й енергії, щоб переїхати сюди».
Листи були тоді єдиним мостом між Чайковським та рідною йому Галичиною, між ним та його батьками й родиною. У нього, задоволеного натхненною працею в Одесі, десь у глибині душі ятрились докори сумління, що покинув своїх стареньких батьків, одірвався від рідного кореня. Це відчувалося її листах М. Чайковського до батька. В одному з них він писав: «Тату мій любий, рідні мої! Я знаю. як Вам важко. Між мною і Вами — державний кордон, хоч всі живемо на українській землі. Що мене примусило емігрувати до Радянського Союзу? Цього не скажеш одним словом. Не опишеш в одному листі. Жадання працювати для свого народу може змусити чоловіка на неймовірний крок. Там, дома, я не мав можливості працювати для народу, її в мене відняли. Хто? Ви самі ліпше за мене знаєте того «хто»... Тепер мій дім тут, у сонячній Одесі, у державному університеті, де вільно звучить наша мова, де студенти й професори — свояки мені й брати. Як тут добре, як вільно — і у фізичному і в духовному розумінні слова. Я часто, майже щодня, буваю коло моря і вглядаюсь у його простір. Вглядаюсь і наче чую ваші, тату, розповіді про козацькі чайки, які наганяли страх на мусульманський світ. Ех, тату, який жаль, що тут, на Великій Україні, немає вас, який жаль, що Збруч перерізав надвоє наше серце, нашу культуру.
У мене є все: кафедра, студенти, воля, море. Немає лише вас. Нема спокою в серці. Присилайте, тату, все, що друкуєте. Хотів би перечитати дещо із старого, наприклад, «На уходах» — я найбільше люблю цю вашу повість. Мені ввижається, ніби навколо мене далекі нащадки Тараса Партиченка — вони приїхали із степів придніпровських та чорноморських вчитися. Я й собі почав потроху писати — наукову фантастику...»
Однак активна, багатогранна і натхненна праця М. Чайковського раптово була перервана. Він став жертвою сталінського терору. 19 березня 1933 p. його заарештували та засудили до 10 років ув'язнення за сфабрикованою справою «УВО» (Українська військова організація, яка нібито звила собі кубло за спиною наркома освіти УРСР Миколи Скрипника).
Про ці десять років ганебних поневірянь Чайковського та його сім'ї так пише Катерина Чайковська у своїх спогадах про батька: «Пам'ятаю той сонячний березневий день у 1933 p., коли батько пішов на роботу в інститут і не повернувся додому. А вночі прийшли до нас з обшуком. Перевернули все догори дном, переглянули всі книжки, нічого не знайшли і пішли собі геть.
Через деякий час арештували і маму, і ми з братом (брат Юрій, 1918 року народження, інженер за освітою, помер в 1989 році в м. Рівному.— Б. П.) залишились одні. Мене кілька разів викликали на допити в НКВС. Як вияснилося пізніше, викликали для того, щоб показати батькові написані моєю рукою «зізнання», щоб він подумав що я теж «там», і щоб таким чином впливати на нього. Маму випустили через чотири місяці, але зажадали, щоб ми виїхали з Одеси. Все це тяглося деякий час. Ми не знали, куди нам їхати, поки не визначилося місце, де відбуватиме кару батько. Протримавши кілька місяців в Одесі у в'язниці, його перевели на північ в місто Кемь, в Карелії, над рікою Кемь, що впадає в Біле море. Туди переїхали і ми. Там був табір славнозвісного ББК (Біломорсько-Балтійського каналу), де батькові належало перебувати. Ми знайшли притулок в одному із приватних дерев'яних будиночків. Тоді ще умови в таборах були м'які, батько мав дозвіл виходити із зони без конвою, часто взагалі жив з нами. Але все закінчилось 1 грудня 1934 року, після вбивства Кірова. Тоді табірне керівництво поставило нам умову: або ми їдемо, або батька переведуть в інше місце. Батько вирішив, що виїде він, бо нас троє, а він один, та й повезуть його на «державний кошт», а нам важко було б знову шукати якесь місце. Тож повезли його в Надвойци, в тій же Карелії, але трохи на південь, туди, де починався ББК. Якось влітку дозволили нам відвідати його, а брат навіть довший час жив там, у колонії малолітніх злочинців!
З початком війни батька перевезли в Архангельську область, де він і пробув до кінця свого ув'язнення, до березня 1943 року. Але про це ми дізналися набагато пізніше. А тоді ми розгубили одні одних. Брат пішов на фронт, а мене з мамою з Мончегорська (де ми на той час уже жили) евакуювали в Норильськ на Таймирському півострові. Отже, звільнившись, батько не знав, де ми. Ще йшла війна, він зовсім не мав куди їхати. Очевидно, хтось порадив йому Томськ, тому що там був університет. Але людину без документів, з посвідченням про відбуття десяти років табору, у сірому арештантському одязі, нещасну, збідовану, більш ніж на посаду лаборанта прийняти не могли. Прийняли, як то кажуть, з ласки, бо ж завжди знаходились милосердні люди. Пізніше він перебрався в сумнозвісний тепер Семипалатинськ у Казахстані.
Тільки щасливий випадок допоміг нам знайтися серед цього воєнного хаосу. Війна відсувалася на захід. Люди поверталися на місця, з яких зігнала їх лиха година. Повернулися у Мончегорськ з евакуації дві наші знайомі — одна з Казахстану, друга — з Норильська. Першій довелося переглядати листи, що надходили зі всіх кінців країни від людей, які розшукували своїх близьких. Там були листи від батька і від брата. Друга знала, де ми. Вони зразу дали телеграми нам усім, і так зв'язали нас. Мама завжди говорила, що ми обранці долі, яка допомогла нам так швидко знайтися.
Батько не дуже любив згадувати про час, проведений «там». Але все ж дещо іноді розповідав. Наприклад, що його табірна «кар'єра» почалася з чищення нужників (не повертається язик назвати ті приміщення туалетами). Як же, це ж було дуже цікаво: професор, доктор філософських наук — хай чистить відхожі місця! Хай знає, як «справедливо» пролетаріат розплачується зі своїми ворогами».
Проте світ не без добрих людей, які зустрічалися йому і там, я б сказала, у зоні нелюдяності і жорстокості. До того ж батька врятувало те, що він добре знав латинську мову, це й дало йому змогу стати слікпомом» у табірному лазареті, де годували трохи краще і де він іноді міг дістати ложку риб'ячого жиру, що дуже важливо було у тому «безвітамінні».
Скільки зустрічей було у нього за ці десять літ! Як з гарними, так і з поганими людьми, я не пам'ятаю їх імен. Але, може, найяскравішою була зустріч із слідчим Толкачовим, тим самим, що в Одесі вів його справу, що викликав мене на допити і примушував писати «зізнання» про те, як я, будучи ученицею технікуму, під час практики в селі Грослібенталь — німецькій колонії в Одеській області, збирала там, за дорученням батька, різні відомості, потрібні йому як шпіонові невідомо якої країни. І ось цей Толкачов сам став «лагерником».
Про працю Миколи Чайковського після повернення на волю читаємо в його спогадах такі слова:
«Мені дозволили поїхати в Томськ, де я сподівався знайти працю в одному з численних тамтешніх вузів. Приїхавши туди, я вже 1 квітня 1943 року приступив до праці — викладав фізику в середній школі № 1; це була школа для дітей «сильних цього світу» — страшне збіговище розбалованої «галайстри». Довго я там не витримав і після двох місяців «з тріском» вилетів. Тим часом знайшов собі посаду лаборанта кабінету математики в педагогічному інституті з мізерною зарплатою 350 крб. (у ті часи!). І тут я довго не втримався, бо декан (фізик) заставив мене і лаборантку-фізичку перевозити фізичну апаратуру з одного приміщення в інше; бувало, треба було запрягатись у звичайний віз і тягти його по горбоватій дорозі... Покинувши педінститут, я влаштувався викладачем математики у вечірньому технікумі на шарикопідшипниковому заводі. Це теж було свого роду «ходіння по муках».
Порятунок прийшов від влади, і мені запропоновано за 10 днів покинути Томськ, який мав стати «режимним містом». На моє щастя, перед тим я прочитав в «Учительской газете» про конкурс на доцента математики в Семипалатинському педінституті (Казахстан), подав туди заяву і перед упливом цих 10-ти днів отримав звідти виклик. У Семипалатинську, куди прибув у листопаді 1944 року, пробув до літа 1947, потім переїхав до Уральська (теж Казахстан), а у вересні 1956 року повернувся до Львова...»
Ще в Томську М. Чайковський познайомився з відомим геометром, професором Московського університету Петром Рашевським, від якого мав велику підтримку.
Вже повернувшись до Львова, Чайковський говорив, що ніколи не жалів, що переїхав з Галичини до Одеси, хоч «довелося витерпіти багато горя та несправедливості». Однак в одному його листі до знайомого, написаному в 1966 p., той давній щем у серці переходить у каяття при згадці про своїх найдорожчих, близьких людей — батьків: «Покинув я їх,— може, й егоїстично, не рахуючись з тим, що вони дуже не бажали собі нашого переїзду за рубікон. Коли ми прощалися з ними, якось не здавали собі справи з того, що, може, це наша остання зустріч. А воно так і сталося. Про смерть батька довідався я, коли був «у стані невагомості» і до мене приїхав мій син «на побивку»; йому написали з дому, а до них прийшла вістка з Галичини вже багато пізніше, далеко після смерті та похорону... І я навіть не міг поплакати, коли дістав цю печальну вістку... А про смерть матері — то навіть не пам'ятаю, коли я довідався. Моя сім'я дістала її (вістку) з Галичини в такий важкий для них час, коли їх викидали з Одеси, і вони навіть не знали, куди їм податись; більш-менш у тому ж часі й моя дружина таким же шляхом дістала відомість про смерть своєї матері. Ось так то у нашій відсутності відійшли наші найдорожчі».
Працюючи у Казахстані, М. Чайковський пише ряд науково-методичних робіт, працює над монографією «Квадратні рівняння» (посібник для вчителів та студентів педінститутів), приймає активну участь у наукових конференціях педвузів Уральської зони, організовує математичні олімпіади. Тут йому довелося читати всі основні математичні курси, але з особливим задоволенням він вів курси елементарної математики, вміло — в дусі відомого реформатора навчання, німецького математика Фелікса Кляйна, модернізуючи їх зміст.
У 1945 p. йому було присвоєно звання доцента. Про свою науково-педагогічну працю цього періоду Чайковський так писав у 1967 p.: «Вернувшись з «поправно-трудових таборів», я побачив, що за цих 10 років наука так сильно пішла вперед, що мені її вже не наздогнати. Але в мене була ще інша «симпатія» з минулих років: школа, і я звернувся до елементарної математики, у якій працював і раніше, і в якій здобув деякі цікаві результати...»
В той же час вчений не забуває і свого, колись головного, напрямку творчих пошуків — класичної алгебри. На початку 50-х pp. М. Чайковський пише статтю «Страницы классической алгебры», в якій подає історію питання та ефективні методи розв'язання алгебраїчних рівнянь 3-го та 4-го степенів, а також викладає власні результати стосовно розв'язання рівнянь 5-го степеня. В березні 1966 p. він переробив цю роботу, а в кінці рукопису дописав такі слова: «Этим последним примером (уравнение 5-й степени) занялся я еще в 1942—43 годах, находись в «состоянии невесомости»; бьіло зто у меня испитанное средство против сумасшествия, когда не знал, что будет со мной завтра, не сочтут ли мои «повелителя», что ввиду войны, вступившей в самую ожесточенную фазу, нужно такого «опасного» преступника, «врага народа» уничтожить. Вот усиленное занятие самими абстрактними мислями отвлекало меня от мислей о настоящих, самих конкретних вещах й помогло мне не потерять равновесия духа й видержать самые тяжелие последние месяци зтого «сверхкосмического состояния. ...»
У травні 1954 p. M. Чайковський приїжджає на Україну; відшукує своїх родичів, друзів, зустрічається зі «своїм дитинством» — Бережанами. З великим зворушенням згадував він тоді свою дитячу фразу «Ні за які скарби світу не віддав би я Бережан», яку ще на початку цього століття написав у домашньому творі «Бережанський став», прочитавши який, його вчитель польської мови щиро сміявся з ентузіазму юнака.
Бажаючи повернутися до педагогічної праці на Україні, Чайковський подає документи на конкурс на заміщення вакантних посад у вузах Києва, Вінниці, Миколаєва, Херсона, Ужгорода, Дрогобича, Станіслава (нині Івано-Франківськ). Однак всюди отримує відмову через своє «минуле». Лише влітку 1956 p. він пройшов за конкурсом і був зарахований на посаду доцента Львівського педагогічного інституту, де пропрацював 3,5 роки — до об'єднання цього інституту з Дрогобицьким педінститутом. Багато допоміг в цій справі Чайковському львівський математик X. П. Луник, який в той час був проректором Львівського педінституту.
1956 p. приніс також M. Чайковському реабілітацію. Військовий прокурор Одеського військового округу повідомив Миколу Чайковського: «Ваша справа припинена, і Ви реабілітовані. Постановою військового трибуналу 13 листопада 1956 року справа, за якою Ви були засуджені в 1933 році, припинена за необґрунтованістю звинувачень».
З 1961 p. Чайковський працює доцентом, а потім професором Львівського університету. Вчене звання професора йому було присвоєно 1962 p. В цей час він тісно співпрацює з Дрогобицьким педінститутом, де систематично читає спецкурси. Дуже любив Чайковський бувати на концертах чоловічого хору «Бескид» цього інституту. Він також читав спецкурси в Івано-Франківському педінституті.
Повернення на Україну збагатило вченого новою енергією та натхненням. «Роки роботи у Львівському педагогічному інституті були найбільш продуктивними в моєму житті»,— говорив M. Чайковський. Крім педагогічної роботи, Чайковський з ентузіазмом віддається багатогранній науковій діяльності. Він публікує методичну монографію «Квадратні рівняння» (1959 p.) та цікаву статтю про дослідження екстремумів алгебраїчних функцій за допомогою дискримінантів, а також «Лекції з вищої алгебри для студентів фізичного факультету» (ч. І, 1962 p.; ч. II. 1963 p.).
Про зацікавленість книгою «Квадратні рівняння», якій вчений віддав багато років натхненної праці, можна дізнатись із виписки з протоколу засідання кафедри елементарної математики та методики викладання математики Київського педінституту від 18 грудня 1964 p., в якому писалося: «Кафедра елементарної математики та методики викладання математики Київського державного педагогічного інституту ім. О. M. Горького, зважаючи на те, що книга проф. M. А. Чайковського «Квадратні рівняння» користується великим попитом учителів шкіл республіки, але в продажу її немає, ухвалює:
просити Комітет в справах преси при Раді Міністрів УРСР та видавництво «Радянська школа» перевидати дану книгу».
Не забуває Чайковський і про українську математичну термінологію. У співавторстві з Ф. Гудименком, Й. Погребським та Г. Саковичем він видає «Російсько-український математичний словник» (1960 р.), що містить 12000 термінів, бере участь у підготовці українсько-російського математичного словника. Багато праці вкладає у вивчення історії математики в західних областях України. Частина цих досліджень була опублікована в чотиритомній монографії «История отечественной математики». Вони доповідались на засіданнях історико-математичного семінару при Інституті математики АН УРСР, постійним членом якого був Микола Чайковський, а також на Всесоюзній конференції з історії фізико-математичних наук у Московському державному університеті. Чайковський брав участь також у складанні «Української математичної бібліографії» (1963 р.) та в підготовці «Української Радянської Енциклопедії», для якої написав 51 статтю.
Працюючи в багатьох вузах, Микола Чайковський був педагогом за покликанням, всією душею віддавався своїй справі. Він завжди шукав кращих шляхів навчання математики, засобів прищеплення молоді зацікавленості до цієї науки. У своїх науковопопулярних книгах і статтях вчений намагався розкрити красу математичної науки, романтику наукового пошуку. В останні роки життя М. Чайковський займається також питаннями естетичного виховання учнів на уроках математики. Він публікує статтю «Краса в математиці», виступає на Республіканській конференції з питань естетичного виховання, що відбулася в Дрогобичі, готує матеріал для обширної праці (хрестоматії) про естетичне виховання молоді за допомогою математики, яку, на жаль, не встиг завершити. «Займався і продовжую займатись також цікавою для мене... темою, як естетика в математиці, яка дає мені надзвичайно велику насолоду та захоплює до живого»,— писав Чайковський в одному листі до знайомого.
Він виступає з доповідями з питань естетичного виховання у Вінницькому та Запорізькому педагогічних інститутах. Про успіх цих лекцій свідчать слова з листа В. А. Чабаненка (м. Запоріжжя) до М. Чайковського: «Мене завжди дивувала висока інтелігентність львів'ян, радувала їхня непереможна любов до рідної мови і культури! Як це радісно знати, що професор математики говорить рідною мовою і знає нашу літературу! На нашій Наддніпрянщині — це справжнє диво!
Ще раз спасибі Вам за те, що Ви такі люб'язні, щирі та добрі! Знайомство з Вами для мене — щастя! Як би хотілося, щоб мої ровесники частіше слухали отаких професорів, як Ви, щоб вони частіше пригадували, хто вони, і якого роду, і для чого живуть на світі!»
Микола Чайковський був широкоерудованою, високоосвіченою та надзвичайно працьовитою людиною — щирим другом учнівської та студентської молоді. Вчений-математик, він глибоко знав літературу, тонко розумів мистецтво. Широким колам читачів він відомий також своїми публіцистичними виступами в пресі, статтями з історії української літератури й мистецтва, які друкувались як у нашій пресі, так і в часописах Польщі і Канади.
Протягом усього життя Чайковський був завзятим борцем проти куріння й алкоголю, відзначався гострим почуттям громадянського обов'язку.
В 1967 р. він писав у своїх спогадах: «Мої батьки прищепили мені таку «бацилу», яка не давала мені спокою і гнала до громадської роботи... від молодих років заставляла мене робити щось не для себе, а для всіх...»
Йому завжди були властиві «...сонячна лагідність і жвавість, поєднана з журливістю» — риси характеру, якими Іван Франко характеризував українців. Він умів слухати людей, умів проникати в чужий біль. Прочитавши в газеті «Ленінська молодь»(від 28.02.1968 р.) листа Марії М. «Чому я нещаслива?», в якому 19-річна дівчина вважала себе нещасливою через те, що після закінчення медучилища не поступила в медінститут і через нирково-кам'яну хворобу у неї розладналося весілля з нареченим, і просила поради, М. Чайковський в наступному номері газети відгукнувся на цей лист щирою порадою й розрадою, сердечною сповіддю про своє життя. В цьому листі під назвою «Отже, голову вгору!» він зокрема писав: «Марієчко, ці слова пише тобі старий дід-прадід, що прожив більше, ніж твій вік, помножений на чотири, який у своєму довгому-предовгому житті бачив і щастя і горе, який у минулому році втратив своє найбільше щастя — свою вірну подругу життя, з якою прожив дуже щасливо більш ніж 54 роки... її втрата була для мене страшним ударом долі. Моє життя стало зовсім іншим, воно втратило всю свою принаду, я за один рік постарів на кілька років... Та хоч моє особисте життя вже закінчилось, я ще не перестав жити... Я хочу жити для інших, для молоді, передавати їм багаторічний досвід, свої знання, які здобув за стільки років. Я ще з дитячих літ був педагогом; ще малим хлопчиком любив бавитися в «школу»: я був учителем, а всі домашні — моїми учнями. А потім став працювати справжнім педагогом. Тепер я пенсіонер після праці у Львівському університеті, а до мене звертається маса-масенна молоді... за різними порадами, консультаціями.
Крім того, звертаються до мене люди з різними питаннями про наше минуле; я ж більш-менш від восьми років життя, тобто від кінця минулого століття, жив у такому середовищі, що бачив, як зароджується та розвивається національне й суспільне життя в Галичині. Я з того часу багато разів бачив Івана Франка (про це збираюсь написати іншим разом) — востаннє бачив його у серпні 1914 р. Я був знайомий з видатними діячами, вченими, поетами, композиторами з нашої України — так що є мені про що згадувати, є про що погомоніти, є що передати молодому поколінню.
А коли, Марієчко, в моєму житті траплялися важкі моменти — ох! а скільки їх було! — я ніколи не падав духом. Коли доля била мене, що так скажу, важким обухом по голові,— я намагався якнайшвидше опам'ятатись та шукати в житті дальшого змісту... Ти пишеш, Марієчко, що коли тебе кинув твій Любомир, ти стала «нещасливою людиною». Дозволь, як приклад, написати тобі дещо про себе.
Я покохав одну дівчину — гарненьку та багату білявочку, що гарно грала на фортепіано тощо. А я тоді був студент філософії, тобто готувався стати учителем гімназії. Про університетську кар'єру я, як українець, за Австрії не міг і думати — а вчителі середньої школи не дуже багато заробляли.
Та незабаром моїй милій трапився інший кандидат у чоловіки — готовий уже адвокат, людина, що могла мати більше грошей, як «суплент» (заступник учителя) гімназії. Ну—і вона мене кинула: повернула мені всі мої листи та всі мої подарунки... Я почував себе дуже й дуже нещасливим; усі, хто мене знав, страшенно мені співчували. Та минув щось рік (а час — це справді найкращий лікар) — моя рана в серці трохи «заструпилась». І тоді я зустрів іншу дівчину, студентку, з якою доля мене зв'язала на довгі-довгі роки. Цей вибір я вважаю за один із найщасливіших кроків у моєму житті. Та — на жаль, щастя крихке, неначе скло, і воно розбилось...
А як склалось життя моєї першої «симпатії»? її чоловік, багатий адвокат, загинув на початку першої світової війни. Батько також. А вона стала працювати сільською вчителькою, які тоді доволі бідно жили... Що з нею сталося пізніше — не знаю... Та не раз я, згадуючи її, говорю, що поставив би їй пам'ятник за те, що вона мене кинула...»
Микола Чайковський був дуже дотепним, любив жартувати. Його гумор був м'яким і витонченим. Багато ласкавих дотепів вставляв між серйозними рядками в листах до друзів та колег по роботі; любив підписувати листи словами: «Ваш дід-прадід».
В листі до одного свого молодого знайомого, даючи йому пораду стосовно зосередженості у праці, М. Чайковський сам себе характеризував так:
«...І тут я Вам можу дати негативний приклад себе самого. Я багато працював у своєму житті, але занадто розривався, розкидався, хотів, за словами Козьми Пруткова, «охопити неохопне», ну — і страшно багато на цьому втратив. Не раз, коли захопила мене нова ідея, кидав стару, недороблену роботу, і до неї часто вже більше не вертався... Це було колись, коли страшно легко було що-небудь надрукувати, а сьогодні...
Колись, як будете у мене, покажу Вам моє «літературне цвинтарище» — багато рукописів, майже готових або хоч би наполовину готових, які могли сильно збагатити мій бібліографічний список... А скільки їх пропало в роки моїх скитань... Правда, багато в цьому завинили обставини, незалежні від мене, але і я не без гріха».
Наукова спадщина Чайковського ще чекає свого дослідника. Багато ненадрукованих праць з його архіву, які знаходяться в різних людей, є актуальними й сьогодні, особливо матеріали про естетичне виховання на уроках математики, а також матеріали з історії математики та історії шкільництва в Галичині.
«Багато батькової праці пропало марно, — пише у спогадах К. Чайковська.— Але я щаслива, що хоч якась частка залишилась і принесла людям користь; що залишив він добрий слід у душах своїх студентів і взагалі людей, з якими спілкувався. Це показав ювілей з нагоди 80-річчя у 1967 р. Усні побажання, телеграми, листи, матеріали в газетах та журналах цьому свідчення».
Відійшов із життя Микола Чайковський 7 жовтня 1970 р. Поховано його на Личаківському цвинтарі у Львові.
Літ.: Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. Зб. нарисів / Упоряд. і передм. О.К.Романчука. - Львівська істор.-просвіт. організ. «Меморіал», 1992.- 544 с., арк. іл.
ISBN 5-8690-010-6
Немає коментарів:
Дописати коментар